GREEN GRAY Red

На поклик Долі

rudenko

Доля Поета невідривно пов’язана з долею свого народу. Цього року відзначаємо 100 років від дня народження письменника, засновника Української Гельсінської Групи, політв’язня радянських концтаборів Миколи Даниловича Руденка (1920-2004). Він, не вагаючись, пішов на поклик Долі і пройшов усі її випробовування гідно.

Народився Микола Руденко 19 грудня 1920 року у селищі Юр’ївка (нині це Луганська область). «Людина починається не з дати свого народження – вона починається з народження власної пам’яті», - напише пізніше Микола Руденко. Дитинство Миколи пройшло під знаком «нового життя». Він запам’ятав і перші розкуркулення, і колгоспи, куди довелося здати коня, корову і пару волів, і голод 33-го.

Знов довелося пізнавати
Те, що було уже не раз:
Рядки римовані ховати,
Як їх колись ховав Тарас;
Як в запічку ховала мати
Торбинку з борошном для нас.
Стікала нашими сльозами
Над каганцем голодна ніч.
Тебе в куток штовхали, мамо,
Неначе ти – бездушна річ,
І, п’яно лаючись, ломами
Нетоплену валили піч.
Та гріх на долю нарікати
Там, де поезію мою
Шукають з ломом серед хати,
Мов хліб в голодному краю.
Хіба ж це доля не багата?
Я іншої не визнаю!
Не визнаю. Не жду, не хочу,
Бо виріс я на лободі.
Тарасе, гнівний наш пророче!
Віки змикаються в ході.
А слово, що повік не збочить,
Лише гартується в біді.
 
Коли Миколі було шість років, його батько, Данило Руденко, загинув під час трагедії на шахті. Через рік хлопця спіткала іще одна біда – під час дитячої бійки Миколці перебили зоровий нерв – і він осліп на ліве око.

Писати вірші Микола Руденко почав іще в школі. Восьмикласником посів перше місце на Всеукраїнському літературному конкурсі серед школярів. Вступив у 1939 році на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Провчитися довелося всього два місяці – всіх першокурсників мобілізували. Попри виявлену сліпоту, він добивається мобілізації, потрапляє до кавалерійського полку.

4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом Руденко був тяжко поранений розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити. Вижив у блокадному Ленінграді, потім був політруком прифронтового госпіталю. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями. 

З таким послужним списком та добіркою віршів «З походу» Руденко був прийнятий у 1946 році до Спілки письменників. Хотів навчатися, та треба було годувати сім’ю. І Руденко поступив на службу редактором у видавництво «Радянський письменник», і присвятив себе поезії.

ЧЕРВЕНЬ

Лиш соловейко між гілля
В гаю засвище -
Ураз прив’яжеться земля
До неба вище.
Лягає вечір на траву.
А коник срібний
Цвіркоче в небо:
- Я живу!..
- Я теж потрібний.
Десь поза вербами:
-Ку-ку…-
Кують зозулі,
Немов ціпами на току
В часи минулі.
Моргає Сіріус вгорі –
Небесне око.
Рибалка ставить ятері –
Ловися, окунь.
Неначе в травах світляки-
По селах вікна.
А зорі пильно із ріки
Вивчають вік наш.
І думка, як вечірній дим,
Десь на приміті:
Колись ти станеш всім отим,
Що є у світі. 
 
Пізніше Руденко став головним редактором журналу «Дніпро». Саме тоді  студентка Ліна Костенко відвідувала літературну студію журналу «Дніпро», відкриті заходи у Спілці письменників. Їх стежки не просто перетнулися, юна поетеса закохалася. Микола Руденко був одружений, мав дітей, тому у закоханої дівчини визріло відчайдушне рішення – «Не покличу щастя не моє». Тодішню Ліну Костенко називали «наша Ахматова»,  вона писала російською та українською. Саме Руденко умовив дівчину забути про білінгвізм і обрати рідну мову, тож  завдяки цим розмовам ми маємо велику українську поетесу.

Схопити мить оту одну-єдину,

Що у собі несе природи рух, -

Ту мить, яка вселилася в людину,

Перетворившись на Космічний Дух;

Схопити мить, яку ніхто не верне,

Якщо вона не оживе в рядках,

І сформувати з неї стиглі зерна,

Що колоситись будуть у віках;

І знову сіяти, і знову жати.

І знов палити душі в боротьбі,

І обраних в безсмертя проводжати –

Поезіє, це дано лиш тобі!

Микола Руденко був секретарем парторганізації СПУ, однак входить у гострий конфлікт із тодішнім головою Спілки Олександром Корнійчуком, ставши на захист репресованої Зінаїди Тулуб та  відмовившись підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції. З 1950 року Руденко іде з усяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв. Певне прозріння прийшло після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна. Микола Руденко дослідив «Капітал» і знайшов помилки. Він пише лист Хрущову, критикуючи партійну систему, виступає на відкритих зборах. Довго таке вільнодумство тривати не могло: коли  у московському самвидаві 1974 року академік Сахаров надрукував роман Руденка «Енергія прогресу», письменника вигнали з КПРС, виключили зі СПУ. Щоб прожити, він змушений продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем. 

Чи скажу, чи не скажу нікому,
Що в свідомість крадеться мою?
Я не радий голосу людському
В великодній ранок
У гаю.
Мабуть, я роблюся мізантропом,
Озираюсь гірко, навкруги:
Як це сталось? Мов перед потопом,
Ми й дерева  -
Люті вороги.
Розкажи, філософе-лелеко,
На якім печальнім рубежі
Розійшлися ми отак далеко,
Що тепер до безуму чужі?
В нас ті ж самі родові клітини.
Але інший поворот ключа –
І дивись: уже людська дитина
Родичів своїх не поміча.
Непривітно стало біля хати –
Дуб козацький на стільці берем.
Бачиш. Як ми голимо Карпати?
Наче Бог зробивсь перукарем…
І сказав лелека: - Чесно мушу
Показати вам початок зла.
Він отам, де невмирущу душу
Смертною людина нарекла.
І тоді ви загубили корінь,
Що єднає все в однім стеблі,-
Неминучість вічних перетворень
Увірвали у сирій землі…
Ох, лелеко! Все це ніби й просто.
Але як збагне святий закон
Та дитина двометровороста,
Що із пляшки дудлить самогон?
Вся ця мудрість – як вода у ситі,
Як полова в бурю на току…
Може, й нам, лелеко, попросити
У найближчій хаті перваку?
 
Пошуки справедливості привели Миколу Руденка до «Міжнародної амністії», він знайомиться з Андрієм Сахаровим. 18 квітня 1975 року його арештовують вперше – за правову діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям Перемоги його амністували як учасника війни.  Але, щоб «заспокоїти» правдошукача, його примусово піддали психіатричній експертизі (в ті часи це був звичний спосіб боротьби з інакодумцями), і лише порядність лікарів порятувала 65-літнього Руденка від запроторення в «психіатричку». Але правильний шлях було знайдено, і відтепер Руденко не зрушить з нього ні на крок.
Гукає челядь, до комфорту ласа:
— Нам треба нині голосу Тараса.
Талантів досить.
Пробуймо, ану ж!.. -
Та й бух лобами в ноги до чинуш.
Затямте, хлопці: у зелені юдолі
Життя не видасть голосу без долі.
Але скажіть: Хто вже готовий з вас
Прийняти долю, котру мав Тарас?..
 
9 листопада 1976 року на квартирі Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. До неї також увійшли генерал Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Мартинович, Ніна Строката. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. Так КДБ «відсалютував» на честь створення УГГ. Скоро були опубліковані Декларація Української Гельсинської Групи і Меморандум №1, у розділі «Типові порушення прав людини» були дані про голод 1933 року, про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів.
 
На Україні вдови є,
Чий біль –
Глибінь ріки.
А в суглинках Мордовії –
Кістки,
Кістки,
Кістки.
Ялини, наче списами,
Черкають синяву.
А коні, з вахти списані,
Пощипують траву.
Над головами кінськими
Вчуваються дива:
Словами українськими
Говорять дерева.
 
Відповідь системи була негайною. 23-24 грудня 1976 у Руденка був проведений обшук, під час якого «знайшли» підкинуті 39 доларів США. Вирок – 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфікувалися як наклепницькі, з книгарень та бібліотек вилучили усі книги. Проте навіть у таборі він разом з іншими в'язнями продовжує правозахисну діяльність: пише листа до президента США з проханням допомогти у створенні міжнародної комісії для інспекції радянських політичних таборів; проголошує страйк, протестуючи проти введення радянських військ до Афганістану.

 

Ми так живем на цій святій землі,

Що соромно заглянути в криницю

Чи під дубами в затінку спиниться,

Де понад травами гудуть джмелі.

Земля без нас народжує красу,

А ми лише руйнуємо та нищим –

І кожен з нас себе вважає вищим,

Ніж світ, що вбрався у живу росу.

Не знаючи, у чому світу суть,

Ми летимо кудись на гасла ниці.

Та прийде час – і наші кам’яниці

Густими бур’янами поростуть.

Дерева й квіти, лобода й осот,

Стомившись від тяжкого поєдинку,

Запросять довгого перепочинку

Від марнолюбних суєтних істот.

І ти вже не сховаєшся ніде

Від тих дубків, які зрубав улітку.

Не на людину – на бджолу і квітку

Свій творчий розум Сонце покладе.

Звільнившись у грудні 1987 року, Руденки добиваються дозволу виїхати до Німеччини, а звідти – до США, де Микола Данилович працює на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолює зарубіжне представництво Української Гельсінкської Спілки. 1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Тоді ж Руденка, лицаря без страху, запросив на аудієнцію президент США Рональд Рейган. У квітні 1990-го Микола Руденко повернувся до Києва, у вересні його реабілітували.  У 1993 році отримав Шевченківську премію.

Останні роки Микола Руденко прожив у Києві тихо і мирно, уникаючи високих трибун та пишних зібрань, намагаючись до кінця «жити не по лжі». І так само тихо відійшов у Вічність у перший день квітня 2004 року.

Це треба вміти, треба вміти –

Зайшовши в присмерковий ліс,

У здивуванні заніміти

Від променів, що йдуть навскіс;

Від сонця, що уже сідає

За тонко різьбленим гіллям,

А синь вечірня проглядає

У полум’ї червоних плям.

Уміти схаменутись вчасно

Від сліпоти і глухоти

І сонцю дякувати красно

За все, що нині бачив ти;

За те, що в мороці земному

Воно в тобі вогнем росте,

І серце звірити по ньому –

А це уміння не просте…

Сьогодні науковий і творчий доробок мислителя і митця Миколи Руденка привертає увагу представників різних галузей знань: його читають і цитують фахівці з економіки та історії економічних учень; досліджують філософи, історики, політологи і правознавці; до нього звертаються й аналізують  фізики, астрономи, математики.

Кожен поет почасти пророк:

Потреба говорить… Потребу цю нетлінну

Сьогодні я відчув у кожному зелі.

Я бачу серед зір майбутню Україну.

Та чи лишилося їй місце на Землі?...

…Карай мене і муч, моя свята потребо!

Нам треба говорить: із наших гордих слів

Майбутнє викує для України небо,

Народи на Дніпро пришлють своїх послів.

(1972 рік)

Народжений на Донбасі, у шахтарській родині, тяжко поранений у війні з гітлерівським нацизмом, засуджений радянським судом до 12 років неволі за відстоювання свободи і прав людини, Микола Руденко навіть після смерті є небезпечним для головних тез інформаційної війни «Донбасс – это русская земля», «украинцы – фашисты», «украинской культуры – нет» і путінської лінії нівелювання незалежності України та витворення новітнього аналога СРСР.

Тим, хто говорить, що Донбас ніколи не був українським, варто згадати репресії, Голодомор, радянську колонізацію і русифікацію. Проте, ця земля дала таку кількість українських митців і літераторів, що іншим регіонам було б за честь.  З цим краєм назавжди пов’язані імена Бориса Грінченка, Анатолія Солов’яненка, Івана Низового,  Василя Стуса. Родом з Донбасу : Михайло Петренко, Володимир Сосюра, Іван Дзюба, Іван Світличний, Олекса Тихий, Микола Руденко, Анатолій Лупиніс, Емма Андієвська, Василь Голобородько, Сергій Жадан, Любов Якимчук, Ірен Роздобудько 

Клуб поезії Руденко Микола 

Укрліб Руденко Микола