Доля Поета невідривно пов’язана з долею свого народу. Цього року відзначаємо 100 років від дня народження письменника, засновника Української Гельсінської Групи, політв’язня радянських концтаборів Миколи Даниловича Руденка (1920-2004). Він, не вагаючись, пішов на поклик Долі і пройшов усі її випробовування гідно.
Народився Микола Руденко 19 грудня 1920 року у селищі Юр’ївка (нині це Луганська область). «Людина починається не з дати свого народження – вона починається з народження власної пам’яті», - напише пізніше Микола Руденко. Дитинство Миколи пройшло під знаком «нового життя». Він запам’ятав і перші розкуркулення, і колгоспи, куди довелося здати коня, корову і пару волів, і голод 33-го.
Писати вірші Микола Руденко почав іще в школі. Восьмикласником посів перше місце на Всеукраїнському літературному конкурсі серед школярів. Вступив у 1939 році на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Провчитися довелося всього два місяці – всіх першокурсників мобілізували. Попри виявлену сліпоту, він добивається мобілізації, потрапляє до кавалерійського полку.
4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом Руденко був тяжко поранений розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити. Вижив у блокадному Ленінграді, потім був політруком прифронтового госпіталю. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями.
З таким послужним списком та добіркою віршів «З походу» Руденко був прийнятий у 1946 році до Спілки письменників. Хотів навчатися, та треба було годувати сім’ю. І Руденко поступив на службу редактором у видавництво «Радянський письменник», і присвятив себе поезії.
ЧЕРВЕНЬ
Схопити мить оту одну-єдину,
Що у собі несе природи рух, -
Ту мить, яка вселилася в людину,
Перетворившись на Космічний Дух;
Схопити мить, яку ніхто не верне,
Якщо вона не оживе в рядках,
І сформувати з неї стиглі зерна,
Що колоситись будуть у віках;
І знову сіяти, і знову жати.
І знов палити душі в боротьбі,
І обраних в безсмертя проводжати –
Поезіє, це дано лиш тобі!
Микола Руденко був секретарем парторганізації СПУ, однак входить у гострий конфлікт із тодішнім головою Спілки Олександром Корнійчуком, ставши на захист репресованої Зінаїди Тулуб та відмовившись підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції. З 1950 року Руденко іде з усяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв. Певне прозріння прийшло після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна. Микола Руденко дослідив «Капітал» і знайшов помилки. Він пише лист Хрущову, критикуючи партійну систему, виступає на відкритих зборах. Довго таке вільнодумство тривати не могло: коли у московському самвидаві 1974 року академік Сахаров надрукував роман Руденка «Енергія прогресу», письменника вигнали з КПРС, виключили зі СПУ. Щоб прожити, він змушений продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем.
Ми так живем на цій святій землі,
Що соромно заглянути в криницю
Чи під дубами в затінку спиниться,
Де понад травами гудуть джмелі.
Земля без нас народжує красу,
А ми лише руйнуємо та нищим –
І кожен з нас себе вважає вищим,
Ніж світ, що вбрався у живу росу.
Не знаючи, у чому світу суть,
Ми летимо кудись на гасла ниці.
Та прийде час – і наші кам’яниці
Густими бур’янами поростуть.
Дерева й квіти, лобода й осот,
Стомившись від тяжкого поєдинку,
Запросять довгого перепочинку
Від марнолюбних суєтних істот.
І ти вже не сховаєшся ніде
Від тих дубків, які зрубав улітку.
Не на людину – на бджолу і квітку
Свій творчий розум Сонце покладе.
Звільнившись у грудні 1987 року, Руденки добиваються дозволу виїхати до Німеччини, а звідти – до США, де Микола Данилович працює на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолює зарубіжне представництво Української Гельсінкської Спілки. 1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Тоді ж Руденка, лицаря без страху, запросив на аудієнцію президент США Рональд Рейган. У квітні 1990-го Микола Руденко повернувся до Києва, у вересні його реабілітували. У 1993 році отримав Шевченківську премію.
Останні роки Микола Руденко прожив у Києві тихо і мирно, уникаючи високих трибун та пишних зібрань, намагаючись до кінця «жити не по лжі». І так само тихо відійшов у Вічність у перший день квітня 2004 року.
Це треба вміти, треба вміти –
Зайшовши в присмерковий ліс,
У здивуванні заніміти
Від променів, що йдуть навскіс;
Від сонця, що уже сідає
За тонко різьбленим гіллям,
А синь вечірня проглядає
У полум’ї червоних плям.
Уміти схаменутись вчасно
Від сліпоти і глухоти
І сонцю дякувати красно
За все, що нині бачив ти;
За те, що в мороці земному
Воно в тобі вогнем росте,
І серце звірити по ньому –
А це уміння не просте…
Сьогодні науковий і творчий доробок мислителя і митця Миколи Руденка привертає увагу представників різних галузей знань: його читають і цитують фахівці з економіки та історії економічних учень; досліджують філософи, історики, політологи і правознавці; до нього звертаються й аналізують фізики, астрономи, математики.
Кожен поет почасти пророк:
Потреба говорить… Потребу цю нетлінну
Сьогодні я відчув у кожному зелі.
Я бачу серед зір майбутню Україну.
Та чи лишилося їй місце на Землі?...
…Карай мене і муч, моя свята потребо!
Нам треба говорить: із наших гордих слів
Майбутнє викує для України небо,
Народи на Дніпро пришлють своїх послів.
(1972 рік)
Народжений на Донбасі, у шахтарській родині, тяжко поранений у війні з гітлерівським нацизмом, засуджений радянським судом до 12 років неволі за відстоювання свободи і прав людини, Микола Руденко навіть після смерті є небезпечним для головних тез інформаційної війни «Донбасс – это русская земля», «украинцы – фашисты», «украинской культуры – нет» і путінської лінії нівелювання незалежності України та витворення новітнього аналога СРСР.
Тим, хто говорить, що Донбас ніколи не був українським, варто згадати репресії, Голодомор, радянську колонізацію і русифікацію. Проте, ця земля дала таку кількість українських митців і літераторів, що іншим регіонам було б за честь. З цим краєм назавжди пов’язані імена Бориса Грінченка, Анатолія Солов’яненка, Івана Низового, Василя Стуса. Родом з Донбасу : Михайло Петренко, Володимир Сосюра, Іван Дзюба, Іван Світличний, Олекса Тихий, Микола Руденко, Анатолій Лупиніс, Емма Андієвська, Василь Голобородько, Сергій Жадан, Любов Якимчук, Ірен Роздобудько
